Гостьова книга
Костенко.Ближчим до них у порівнянні з іншими поетами видається Дмитро Кремінь. Щоправда, інтертекстуальних повівів, зведених до брязкоту мечів чи стилізації суворого дружинного епосу в дусі Є.Маланюка або Ю.Дарагана, у його ліриці не густо, козацькі мотиви значно пом'якшені. Натомість досить виразною сприймається колористика античного і скіфського світу, загострене чуття циркумпонтійного (власне, чорноморсько-середземноморного) ареалу, органічним складником якого здавен було українство. Однак мовиться не про тяглість історії, не про відносний взаємозв'язок епох, які здебільшого постають фрагментарне, у розірваному вигляді, дарма що силоміць у науковій практиці втискуються у схеми періодизацій, йдеться швидше про зміщення часових площин, коли давні віки зазнають посутнього ввиразнення, ввижаються сьогоденними, а сучасність втрачає свої чіткі риси та приваби, немовби витискається у минувшину. Гнучка зміна перспективи вигнутих часових векторів, антитетична круглому чи лінійному часоуявленню, набула у «пражан» концептуального значення. Аналогічна тенденція виявляється і в ліриці Д.Кременя, відображає специфіку його ідіостилю, сприяє структуруванню власного поетичного світоладу з ненастанними слідами ремінісценцій історичної та етногенетичної пам'яті, спроможного протистояти навальним хвилям хаосу, спрямовуватися у простір іманентного самоствердження. Ліричний суб'єкт, якого сповиває «сріберний еллінський вітер», зізнається: «я в століттях живу», йому знайомі триреми та реактивні літаки, ріка Гіпаніс упізнається у Кінній Ріці («Дорога на Ольвію»), він глибоко розуміє горе скам'янілої від розпуки скіфської жінки, приреченої бовваніти віками у доконечно збайдужілому світі, бо прочитує в її трагічній долі долю українських жінок, відтак зважується на рішучий крок: «Камінь серця зламаю./ Або стану камінно-бетонним і я» («Скіфська сага»). Далекі скіфи йому такі ж близькі, як і сучасники, вони, минаючи вікові дистанції, знаходять спільне комунікативне поле, зустрівшись на пекторалі («Літанія до пекторалі»). У поетичному світі Д.Кременя сприймаються за рівновеликі давньогрецька амфора, скіфська підкова, козацькі списи («Інгульська містерія»), вони - незнищенні, допоки фіксуються пам'яттю, що наголошується у вірші «Археолог в урочищі Дідова Хата». Тому автор небезпідставно означив назву свого вибраного: «Літопис». Він, як і його ліричний герой, який немовби переймає на себе функції наратора, відчуває на собі велику відповідальність за оприявнювану художню інформацію, за її достеменну вартість, йому неприйнятний досвід офіційного хроніста («хронічного алкоголіка») Римської імперії на кшталт Вергілія (диптих «Овідій»), швидше спирається на досвід Граб'янки, який поспішав зберегти історію свого народу для нащадків, немовби передчуваючи незабарне знищення Запорозької Січі і тотальне поруйнування України («Козацький літописець Граб'янка під Очаковом»), перетвореної на землю втрачених можливостей, однак «Зяє череп. Козак регоче./ Пан отаман знов на коні?/ Що козак козакові хоче,/ Череп черепу – в полині/ Розказати?». Поет намагається внутрішнім слухом почути його думку, його прокляття, страждання, волю і також передати все це оглухлим, денаціоналізованим сучасникам та майбутнім поколінням. Відтак будь-який текст у вигляді кургану чи травини, злочину чи доброчинства тощо мусить бути адекватно прочитаним, доведеним до розуміння та потлумачення, інший шлях може спровадити лише до прірви небуття, бо «Спалити рукопис. Довести,/ Що нас й на світі не було». Тому Д.Кремінь «самопроголошується» «хроністом двадцять першого століття», збентежений як минувшиною, так і майбуттям: «Що нас чекає завтра?» («Постскриптум до літопису»).
За основні складники авторського космотворення Д.Кременя правлять правічні, в даному разі індивідуалізовані архетипи степу і моря, тісно пов'язані з базовими підвалинами українського менталітету. Так, етнологи засвідчили неабияку залежність степовика від далекосяжних, розлогих краєвидів, від високих небес, що зумовлюють його спроквільну, меланхолійну вдачу, схильність до філософування. Морські обрії викликали бажання освоювати їх» водночас змагатися з його стихією, що неодноразово демонстрували лоцмани києворуської чи козацької доби.
