"До нащадків вікопомної слави"
Звернення І.О. Герасимова, голови Головної редакційної колегії Книги Пам 'яті України, генерала армії, Героя України
Зараз, коли годинник історії відраховує перші роки двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни.
Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій, учасниками яких ми були, та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас у новому тисячолітті. Як кажуть, велике бачиться на відстані.
Тому, оглядаючи більш ніж півстолітній шлях, пройдений нашим народом після вікопомного 1945-го, ми як ніколи зримо і всеосяжно сприймаємо не затьмарену роками та подіями панораму Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні, що стала символом незламності народного духу, яскравою зіркою на небосхилі кривавого, драматичного і героїчного століття.
Ось чому народи світу, всі чесні люди Землі схиляють свої голови, вшановуючи пам'ять полеглих і віддаючи належне живим учасникам цієї, тепер вже далекої, війни, які ратним подвигом своїм і самовідданою працею забезпечили Велику Перемогу.
Полум'я Другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. У вир війни було втягнуто 61 державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала більше 50 мільйонів життів.
Як і в роки Першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанні 22 червня 1941 р. на її землю впали перші німецькі бомби. Водночас гітлерівські дивізії вдерлися на нашу територію, плюндруючи все на своєму шляху. Бійці чинили героїчний опір, але перевага була на боці ворога.
Розрахунок нацистського керівництва робився на те, щоб, скориставшися раптовістю агресії, жорстокістю, тотальними методами ведення війни, звірячим ставленням до мирного населення, зламати волю і здатність нашої армії та народу протистояти сталевій армаді вермахту, чинити опір «вищій расі».
На час нападу на СРСР Німеччиною вже були підкорені Польща, Франція, окуповані Данія, Голландія, Бельгія, Люксембург, Норвегія, ряд балканських країн, частина західної України. Тому цей напад був закономірним продовженням її мілітаристської політики на встановлення світового панування, завоювання «життєвого простору» за рахунок радянської частини України, Росії, Білорусії та інших республік СРСР.
Але гітлерівці жорстоко прорахувалися.
Ворог зустрівся з масовим героїзмом народу.
Кажу про це з повною відповідальністю, бо сам переконався на фронті: спільна мета об'єднує людей, згуртовує їх і робить непереможними.
Мені, тоді двадцятилітньому юнакові, випала висока честь з першого дня війни стати на захист рідної землі.
Пліч-о-пліч зі мною були солдати різних національностей: росіяни, українці, білоруси, казахи, вірмени, грузини... Відбиваючи оскаженілі атаки ворожих полчищ, ми, перебуваючи в окопах, як ніколи відчували плече один одного, взаємовиручку, підбадьорливе слово.
У нас були різні життєві шляхи, різні уподобання й цінності, різні мрії та плани. Війна нівелювала все це, поставивши під загрозу саме існування системи суспільних відносин і політичної влади, за якої ми жили і з якою пов'язували свої долі. І ми були єдині в думках і почуттях, поступаючись особистим у самовідданому захисті Вітчизни. Такими нас виховали, і в цьому полягала рушійна сила, джерело нашої морально-політичної згуртованості, жертвенності, героїзму.
Мені особливо запам'яталися важкі бої, що розгорнулися у липні 1941 р. поблизу Умані, де я вперше був поранений і винесений з поля бою, де дивився у вічі смерті, що лютувала і безжально косила юні життя. Там до мене, либонь уперше, прийшло усвідомлення доконечної потреби в людському спілкуванні, співчутті, не кажучи вже про такі високі поняття, як жертовність, готовність прийти в скрутну хвилину на допомогу іншому. І хоча тоді тьмяніло від вибухів небо і стугоніла земля, понівечена гусеницями танків, а довкола лунали прокльони і стогони поранених, все одно скрижаніле серце поступово відтавало і починало битися в такт непереможним ритмам життя, що буяло того літа зеленою повінню садів та смарагдовим переливом нив. Я зціплював від болю зуби і водночас марив золотою тишею полів, лагідною блакиттю неба, ковтком холодної джерельної води... Чи думав я тоді, скільки ще вогненних доріг доведеться пройти, перш ніж зустріну омріяну благословенну мить мирного сонячного ранку, скільки однополчан залишаться лежати в братських могилах на берегах Дніпра, Волги, Одера, на всьому довгому шляху від Сталінграда до Берліна...
Після трагічних подій під Уманню, де в оточення потрапили десятки тисяч наших воїнів, було ще багато боїв — і гірких, і звитяжних. Довелося й мені брати в них участь. Неодноразово горів у танку, тричі був поранений, але, щоразу повертаючись до життя, думав про те, що треба продовжувати битися за Батьківщину до повної перемоги. На моїх очах стійко боронили рідну землю товариші по зброї— вчорашні робітники, хлібороби, інтелігенти, патріоти свого краю. Багато хто з них ще по-справжньому не жив, бо ж зовсім недавно закінчив школу чи тільки розпочав свій трудовий шлях. Та, на превеликий жаль, далеко не кожному судилося повернутися до рідної домівки з фронтових доріг.
Смерч війни двічі пройшовся по нашій землі — в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення.
Невимовно тяжких втрат зазнав український народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам.
Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах!
Пам'ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов'язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації.
У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх. Багато хто загинув під час визволення нашої рідної української землі. Прониклива сказав про це наш Президенту доповіді на урочистому засіданні з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників: «Сьогодні поруч з нами незримо присутні захисники і визволителі України, поховані у 28 тисячах братських могил на її території. Присутні полеглі, чиї імена загубилися у кривавій круговерті боїв, відступів та оточень, проривів та котлів, у гестапівських катівнях і концтаборах, на трагічних і скорботних біженських шляхах... Історія визволення України, як і всієї війни, писалася доблестю і самопожертвою воїнів, талантом полководців. Хто поліг за Дніпро, за Україну, повинен, як співається в пісні тих літ, справді жити у віках. Жити у наших помислах і справах, нашій генетичній пам'яті. Вдумаймося у жорстоку статистику, яку наводить один з учасників і очевидців тих подій. З 25 тисяч радянських воїнів, які спускалися з лівого берега у дніпровські води, правого берега діставалося не більше трьох-п'яти тисяч. Тільки при визволенні Києва загинуло більш як чверть мільйона бійців та офіцерів».
Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Всіляка турбота про них, постійна увага до рятівників Вітчизни та світової цивілізації— святий обов'язок і справа честі держави, суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. На жаль, сьогодні багато хто з ветеранів війни лишається наодинці зі своїми проблемами. А шкода. Турбота про них— не примха, а життєва необхідність, і це повинні розуміти передусім владні структури всіх рівнів.
Наш громадянський обов'язок —увічнити пам'ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії.
Пошуковці — ветерани і молодь — ведуть велику роботу, встановлюючи прізвища загиблих. Вони повернули Батьківщині, рідним, близьким тисячі імен з так званої категорії «безвісти пропалих», тих, хто самовіддано воював за свій народ, за рідний край і поліг смертю героїв.
Дорогі бойові друзі, побратими! Доля була прихильною до тих, кому пощастило вийти живим з воєнної хуртовини. Але цей дарунок долі зобов'язує віддати належне тим, хто не повернувся з війни або помер від ран вже після її закінчення. Тому наш обов'язок —розповісти прийдешнім поколінням правду про війну, дати відсіч тим, хто намагається кинути в забуття нашу горду славу, спотворити, очорнити її, «переглянути», «переосмислити» no-новому історію Великої Вітчизняної.
Чорні хмари війни не змогли заступити нам, солдатам, світла людяності, не відібрали у нас любові до життя, до квітучих весен, поваги до інших народів. Навпаки, той, кому довелося пройти крізь дим і полум'я боїв, здатен стократ цінувати звичайні земні радощі, все те, що даровано людині природою і предками.
Сьогодні молодь — ця головна надія країни — майже повністю поринула у вир своїх турбот: як стати на ноги, як втриматися, утвердитися в житті? — ось головне питання, що хвилює нині юнаків та дівчат. І все ж сьогодні хочеться звернутися саме до них, завтрашніх керманичів, будівничих, зодчих, від кого залежить, як складеться доля держави в наступному тисячолітті.
Дорогі мої співвітчизники, юні друзі, усі, кому випало жити на прекрасній українській землі хай і в нелегкий, зате мирний час! Вам судилося торувати свої дороги наприкінці неспокійного, велелюдного, розбурханого століття.
Рівняйте свої діла і вчинки на звершення героїв минулого, тих, хто не пошкодував себе в ім'я майбутнього. Бережіть бойові і трудові традиції та нагороди батьків, матерів і дідів, родинні реліквії. Не забувайте дбати про тих, хто виборював волю для Батьківщини.
Пам'ятайте тих, хто, здолавши коричневу чуму, назавжди пішов у безсмертя.
Передавайте цю заповідь, як естафету, іншим поколінням.
Саме про них, живих і мертвих, поіменно відомих і безіменних, тих, хто став на герць із сильним і підступним ворогом, який зазіхнув на найдорожче — людську гідність, волю і честь, — розповідь у 250 поіменних томах Книги Пам'яті України. Це — своєрідний літопис духовного злету і звитяги тих, хто не побоявся вступити в двобій з потворним і ганебним явищем XX століття — нацизмом.
Сторінки книг відтворюють подвиг українського народу, який зробив великий вклад у розгром фашизму. Цей факт визнано у всьому світі. Не випадково у повоєнний період Україна виступила серед фундаторів Організації Об'єднаних Націй, стала членом інших міжнародних інституцій.
Про вагомість внеску України в розгром агресора свідчать хоча б такі факти: за питомою вагою у Збройних силах СРСР, за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям та вихідцям з України належить друге місце; вони ж очолювали більшість фронтів, були широко представлені серед полководців та воєначальників.
На вівтар Перемоги Україна поклала мільйони людських життів.
Пам'ять про полеглих безсмертна. Вона житиме в серцях ветеранів минулої війни, вдячних нащадків.
Імена їх вкарбовано у вічність.
