Перемога над гітлерівською Німеччиною стала подією планетарного значення. Для України, котра стала заложницею злочинного політичного фарсу, що його розігрували Сталін і Гітлер напередодні і в початковій фазі війни, вона коштувала надто дорого, її територія перетворилася на один із головних плацдармів жорстоких боїв. Мільйони синів і дочок України заплатили за Перемогу найдорожчим – своїм життям.
Майже одразу після того, як німців було вигнано з України, її відвідав американський журналіст Едгар Сноу. Власні враження він виклав у статті «Україна сплачує за своїм рахунком», де, зокрема, зробив такий висновок: «Уся ця титанічна боротьба, що її дехто схильний скинути з рахунку як якусь «славу Росії», була насправді – і в багатьох аспектах – насамперед боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала багатьох болючих втрат. Звичайно, найбільшою втратою були людські життя. Не менш ніж десять мільйонів людей загинуло в Україні з початку війни... Жодна інша країна Європи не зазнала подібного руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей».
Звіт журналіста не був спробою згустити фарби. Він намагався передати трагічність становища українського народу, земля якого лежала вщент сплюндрована.
Перегорнімо сторінки історії.
30 вересня 1938 р. в Мюнхені лідери європейських держав підписали з Гітлером мирну угоду, внаслідок якої Чехословаччина втратила суверенітет і фактично була розчленована. Проте загарбницький апетит Німеччини зростав, об'єктом Гітлера стала Польща. Уважно стежив за розвитком подій у Європі Кремль. Йому не імпонували ні демократична ідеологія, ні ідеї націонал-соціалізму. Москва послідовно прагнула розширення СРСР до кордонів колишньої Російської імперії. Проте час для війни ще не настав.
СРСР та Німеччина 23 серпня 1939 р. підписали в Москві «Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом» і «Таємний додатковий протокол» стосовно розподілу сфер впливу в Європі.
У виступі Молотова на позачерговій 4-й сесії Верховної Ради СРСР 31 серпня 1939 р. стверджувалось, що антифашистські попередження про ймовірну агресію нацистської Німеччини проти Радянського Союзу, про можливість загарбання нею України інспіруються провокаторами. Газета «Правда» (1 вересня 1939 р.) так прокоментувала цей виступ: «Слід визнати, що і в нашій країні були деякі короткозорі люди, які, захопившись спрощеною антифашистською агітацією, почали забувати про цю провокаторську роботу наших ворогів... Учора ще фашисти Німеччини здійснювали стосовно СРСР ворожу нам зовнішню політику. Так, вчора ще у сфері зовнішніх відносин ми були ворогами. Сьогодні, однак, обстановка змінилась, і ми перестали бути ворогами».
Саме цього дня, 1 вересня 1939 року, вермахт розпочав агресію проти Польщі. Автоматично у війну було втягнуто ту частину етнічних українців, що мешкали на території суверенної Польської держави. Фашистські верховоди Німеччини ще не усвідомлювали, що розв'язали світову війну.
17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли в Польщу. У цей день фактично вступила у війну Українська РСР, що була складовою частиною СРСР. Так народ України, поділений між різними державами, мимо власної волі остаточно став учасником Другої світової війни. СРСР внаслідок домовленості з гітлерівцями захопив половину території колишньої польської держави з метою «взяти під захист» життя та майно населення Західної України й Західної Білорусії.
Диктатори Сталін і Гітлер, які очолювали могутні держави з різним політичним устроєм, всілякими доступними і можливими методами прагнули перехитрити один одного, дістати з існуючих міждержавних стосунків якнайбільше вигоди. Одночасно з військовими акціями з обох сторін і далі тривали інтенсивні дипломатичні контакти. Буквально до останнього часу була утаємничена зустріч Сталіна і Гітлера – керівників держав-суперниць. Лише через 57 років у архіві Президента Російської Федерації були розшукані неспростовні свідчення того, що така зустріч відбулась у Львові 17 жовтня 1939 року.
У грудні 1940 року Гітлером був затверджений план «Барбаросса», який по суті і став наказом про початок воєнних дій проти Радянського Союзу. Відповідно до плану верховне головнокомандування вермахту розгорнуло на кордонах з СРСР величезні військові сили – 190 дивізій (в тому числі 19 танкових і 14 моторизованих) чисельністю 5,5 мільйона чоловік, що мали на озброєнні близько 5000 бойових літаків, 4300 танків, понад 47000 польових гармат і мінометів. Ця маса військ була розділена на три могутні військові угруповання – «Північ», «Центр» і «Південь».
Резиденти Комінтерну, а також тодішній прем'єр-міністр Англії У. Черчілль повідомляли Сталіна про зловісні наміри фашистської Німеччини. Аналогічна інформація надходила від радянського розвідника Р. Зорге, який під личиною нацистського журналіста працював у Японії. Йому вдалося повідомити навіть точну дату нападу на СРСР. Інформація надходила й з інших джерел. Але Сталін не вірив нікому. Він вважав усі повідомлення про агресивні плани Гітлера провокаціями. Застерігав найближчих: «Не піддаватись провокаціям!», «Не поширювати чуток!».
За домовленістю двох диктаторів ще 19 серпня 1939 р. в Берліні було підписано радянсько-німецьку кредитну угоду. Радянському Союзу надавався кредит на 200 мільйонів німецьких марок для закупівлі у Німеччині промислових виробів, у тому числі військових.
Після укладення угоди «Про дружбу і кордони» СРСР почав постачати у Німеччину продовольство і стратегічну сировину, і це тривало аж до початку вторгнення нацистів у Радянський Союз.
Водночас упродовж півтора року після підписання згаданого пакту СРСР здійснив воєнно-територіальні акції проти європейських сусідів: Польщі (Західна Україна і Західна Білорусія), Румунії (Бессарабія і Буковина), а також Фінляндії, держав Прибалтики. У підсумку до Радянського Союзу силою було приєднано території з населенням 23 мільйони чоловік.
Мобілізаційний план розгортання Збройних сил розроблявся за особистою вказівкою Сталіна. У фокус особливої уваги потрапляє західний кордон, що найдовшою смугою пролягав по території України. Тогочасна воєнна доктрина Кремля визначала, що Червона армія є наступальною, яка витіснить агресора і знищить його на власній території. Однак замість того, щоб зміцнювати кордон, проводити мобілізацію людей і доставляти їх до місць можливих воєнних дій, завчасно забезпечувати бойовою технікою, зброєю і боєприпасами та пальним, приводити в бойову готовність військово-морський флот і авіацію, увага Сталіна і його оточення була зосереджена на боротьбі з внутрішніми «ворогами».
Тотальний наступ вермахту на світанку 22 червня 1941 року виявився не тільки раптовим: уперше в історії воєн було таке масове застосування танків, артилерії, авіації. Саме тому радянські війська були змушені вести бої з переважаючими силами ворога, стікаючи кров'ю. Фашисти застосували тактику сильних концентрованих ударів, покладаючись на раптовість, розраховували на швидке просування у глиб території України.
З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські авангардні частини форсували Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.
Бої в Україні у перший рік війни відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Напрямок боїв, що в офіційних зведеннях значився «київським», характерний тим, що радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю України. Існував суворий наказ Сталіна: «Київ не здавати!». Пізніше, в 80-90-і роки історики підрахували: щодоби на київському напрямку гинуло в середньому 700-1000 червоноармійців і командирів.
У військових з'єднаннях Червоної армії, котрі у цей час воювали на території України, була значною питома вага українців, мешканців УРСР. У деяких частинах серед особового складу їх чисельність становила 25-30 відсотків, подекуди – третину і навіть більше.
Аналізуючи перші місяці німецько-радянської війни і трагічний відступ Червоної армії, слід не забувати, що Німеччина до нападу на СРСР окупувала 12 європейських держав. Вона мала армію чисельністю 8,5 мільйона чоловік, з яких понад 5,5 мільйона були зосереджені на кордонах з СРСР. Це були війська з дворічним досвідом ведення сучасної війни, виховані на постулатах расистської теорії зверхності німців над усіма іншими народами, оснащені найновішою технікою і зброєю. Промисловість Німеччини і захоплених нею країн була підпорядкована потребам війни і працювала на повну потужність.
Хроніка подій свідчить, що на українській і взагалі на південній ділянці радянсько-німецького фронту практично ніколи не було стану затишшя, не існувало стабільної лінії фронту, постійно тривали активні бойові дії. В ході першого періоду війни на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції, як Львівсько–Чернівецька та Київська, а також фронтові – Одеська, Кримська, Севастопольська, Керченська, Харківська оборонні операції. В безпросвітно тяжкому 1941 році радянські війська зуміли цими, хоча в цілому й невдалими, операціями поставити під сумнів бездоганно продуманий графік гітлерівського «бліцкригу».
Стратегічне місце України як центрального плацдарму війни зберігалося і в наступному 1942 році. Саме після поразки радянських військ під Харковом у травні 1942 р. з українського плацдарму почався німецький генеральний наступ на Волгу та Кавказ. Цей наступ мав вирішити долю всієї світової війни. Звідти ж після перемоги радянських військ під Сталінградом, здобутої значною мірою за допомогою з'єднань, що відступали з України, в грудні 1942 р. почалося визволення України. А після Курської битви, також географічно й оперативно пов'язаної з Україною, оскільки вона закінчилася здобуттям Харкова, почалося масове вигнання гітлерівців з української території. Олександр Довженко, перебуваючи в цей час у військах Південно-Західного фронту, зазначив у своєму щоденнику, що навколо України «точиться добра половина усієї світової війни».
Стратегічне значення України збереглося й у 1943–1944 роках. Тільки протягом січня 1943 – жовтня 1944 рр. на території республіки радянськими військами проведено 15 наступальних операцій, з них 11 стратегічних і 4 фронтові, та 2 оборонні операції. Найважливішими стратегічними наступальними операціями були: Воронезько-Харківська 13 січня – 3 березня 1943 р. (Брянський, Воронезький, Південно-Західний фронти); Бєлгородсько-Харківська 3–23 серпня 1943 р. (Воронезький, Степовий фронти); Донбаська 13 серпня – 22 вересня 1943 р. (Південно-Західний, Південний фронти); Чернігівсько-Полтавська 26 серпня – 30 вересня 
943 р. (Центральний, Воронезький, Степовий фронти); Нижньодніпровська 26 вересня – 20 грудня 1943 р. (Степовий, з 20.10 1943 р. – 2 й Український, Південно-Західний – 3 й Український, Південний – 4 й Український фронти); Київська 3–13 листопада 1943 р. (1 й Український фронт); Дніпровсько-Карпатська по визволенню Правобережної України 24 грудня 1943 р. – 17 квітня 1944 р. (1 й, 2 й, 3 й, 4 й Українські та 2 й Білоруський фронти); Львівсько-Сандомирська 13 липня – 29 серпня 1944 р. (1 й Український фронт); Східно-Карпатська 8 вересня – 28 жовтня 1944 р. (1 й, 4 й Українські фронти, 1 й чехословацький армійський корпус). Доля України вирішувалась також у фронтових наступальних операціях: Мелітопольській 26 вересня – 5 листопада 1943 р. (Південний, з 20.10 1943 р. – 4 й Український фронт); Запорізькій 10–14 жовтня 1943 р. (Південно-Західний фронт); Житомирсько–Бердичівській 24 грудня 1943 р. – 14 січня 1944 р. (1 й Український фронт); Корсунь-Шевченківській 24 січня – 17 лютого 1944 р. (1 й Український фронт) та оборонних операціях – Харківській 4–25 березня 1943 р. (Воронезький фронт і 6 а армія Південно-Західного фронту); Київській 13 листопада – 22 грудня 1943 р. (1 й Український фронт). А всього за час з 22 червня 1941 р. до 28 жовтня 1944 р. на території України радянськими військами було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних і оборонних операцій .
Як центральний плацдарм театру воєнних дій, Україна привертала до себе увагу вищого керівництва воюючих армій, генеральних штабів. Прикладом того, що Україна займала надзвичайно важливе місце в планах як радянського, так і гітлерівського керівництва, може бути й той факт, що ще напередодні війни Сталін, коригуючи план військового командування, особливу увагу приділяв українському напряму, на якому, за його розрахунками, гітлерівці мають завдати основного удару. У зв'язку з цим він зажадав посилення південного угруповання радянських військ. Спочатку здавалося, що Сталін помилився, адже Гітлер обрав центральну ділянку східного фронту для головного удару. Та вже в липні 1941 р. Гітлер віддає директиву повернути значні сили із центрального напряму на південний з метою найшвидшого захоплення Лівобережної України та Донбасу й виходу в Крим, що давало можливість, як писав історик вермахту генерал Е. фон Бутлар, справити відповідний вплив на Туреччину та створити собі трамплін для стрибка на Кавказ за необхідною Німеччині нафтою. Відомий гітлерівський воєнний теоретик генерал Г. Гудеріан, продовжуючи думку Бутлара, писав: «Гітлер не зробив як Наполеон, котрий все ж дійшов до Москви, а обрав шлях Карла XII з усіма наслідками, що випливали з повороту військ на Україну».
Українська територія, з огляду на її стратегічне значення, майже всю війну була місцем найбільшої концентрації військ та озброєння воюючих сторін. Свого апогею битва за Україну досягла в період з осені 1943 до осені 1944 років. Саме в цей час на її території Ставка ВГК зосередила приблизно половину діючої Червоної армії: до 42% стрілецьких і 80% танкових і механізованих з'єднань. В боях за визволення України брали участь 8 радянських фронтів: Центральний (з 20.10 1943 р. – Білоруський, з 17.02 1944 р. – 1 й Білоруський, з 5.04 1944 р. – 
Білоруський і з 16.04 1944 р. – 1 й Білоруський); Воронезький (з 20.10 1943 р. – 1 й Український); Степовий (з 20.10 1943 р. – 2 й Український); Південно-Західний (з 20.10 1943 р. – 3 й Український); Південний (з 20.10 1943 р. по 16.05 1944 р. – 4 й Український 1 го формування); 2 й Білоруський 1 го формування (з 17.02 по 5.04 1944 р.); 4 й Український 2 го формування (з 6.08 1944 р.); Північнокавказький (з 31.10 по 20.11 1943 р.), а також Окрема Приморська армія (з 20.11 1943 р. по 18.04 1944 р.), Чорноморський флот, Азовська, Дніпровська та Дунайська військові флотилії. Мільйони воїнів Червоної армії – сини і дочки всіх народів СРСР – билися за Україну у складі тридцяти загальновійськових, десяти танкових, семи повітряних армій, восьми кавалерійських корпусів тощо. Причому значну їх частину складали найкращі війська – гвардійські. Це 1 а – 8 а загальновійськові та 3 я і 5 а танкові гвардійські армії; 1 й, 3, 4, 8, 10, 11 й гвардійські танкові корпуси; 3 й, 4, 6, 7, 8 й гвардійські механізовані корпуси; 1 й, 2, 4, 5, 6, 7 й гвардійські кавалерійські корпуси; 1 й, 3, 4, 9, 10, 11, 17, 18, 26, 27, 31, 35 й гвардійські стрілецькі корпуси та багато гвардійських стрілецьких дивізій, механізованих, танкових, мотострілецьких бригад, танкових полків та інших гвардійських підрозділів.
З німецького боку в битві за Україну також брали участь найдобірніші війська в складі двох груп армій – «Північна Україна» і «Південна Україна». В кінці 1943 р. на південній ділянці фронту було 40% усіх піхотних і 72% танкових сил, залучених на радянсько-німецькому фронті. На Східний фронт були направлені елітні з'єднання бронетанкових сил – «Велика Німеччина», «Лейбштандарт Адольф Гітлер», «Вікінг», «Валонія», «Мертва голова», «Райх».
Підвищена увага до південного крила німецько-радянського фронту проявлялася в зосередженні тут з обох сторін ударних груп і формувань, які мали посилений особовий склад і новітнє озброєння. Зокрема, німецька група армій «Південь», яка влітку 1941 р. наступала на київському напрямі, нараховувала 57 дивізій і 13 бригад (36% вермахту). Досить високою насиченістю відзначалася смуга дії Київського Особливого військового округу, де на початку війни налічувалося 58 дивізій (867,7 тис. чоловік), 13 634 гармати й міномети, 4 201 танк, 2 256 літаків.
У липневих наступальних боях у смузі від Сарн до Кам'янця-Подільського ворог мав 38 дивізій, а також дві дивізії та одну бригаду в резерві. Від Кам'янця-Подільського до гирла Дунаю наступ вели 11 німецьких, 2 румунські армії, угорський корпус, всього – 24 дивізії і 15 бригад, підтримуваних 450 румунськими літаками.
Велика концентрація сил була характерною ознакою майже всіх стратегічних і фронтових операцій на території України. В переломні місяці війни воюючі сторони вдавалися до максимальної і якнайшвидшої компенсації втрат, що мали місце в попередніх битвах. Коли стрімкий наступ Червоної армії, розпочатий під Сталінградом, завершився виходом військ Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів на територію України і стабілізацією фронту до літа 1943 р., Гітлер був змушений за рахунок скорочення гарнізонів у Бельгії, Голландії, Франції та на Балканах перекинути на схід свіжі сили. Майже всі маршові батальйони, а також окремі підрозділи з інших ділянок німецько-радянського фронту перекидалися на південь. Матеріальні ресурси рейху та окупованих країн, включаючи трофейну західну зброю, матеріальну частину запасних полків і військових навчальних закладів, також поповнювали, насамперед, знекровлені з'єднання південного крила Східного фронту. Невдачі на цьому життєво важливому для Німеччини напрямі (економічні ресурси України, нафта Кавказу, вихід до Каспію і т.п.) змусили гітлерівське командування вдатися до перебудови управління військами: з метою його централізації в лютому 1943 р. була створена група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Манштейна, до якої увійшли оперативні групи «Кампф» і «Холідт», 4 а і 1 а танкові армії. До середини лютого група армій «Південь» нараховувала 30 дивізій, в тому числі 13 танкових і моторизованих, на озброєння яких надійшли нові важкі танки «тигр».
І надалі щільність німецької оборони, неодноразові спроби за допомогою контрударів повернути собі втрачені позиції свідчили про те, що без контролю над Україною ставка Гітлера не бачила перспектив для успішного продовження східної кампанії.
Надзвичайне місце України у війні усвідомлювало керівництво СРСР. Втрата республіки істотно послабила економічний потенціал Радянського Союзу. Значна кількість промислового устаткування, матеріалів, сільськогосподарської техніки, худоби, врожаю 1941 р., культурних цінностей була захоплена агресором. Радянському урядові довелося в стислі терміни вирішувати складні завдання щодо створення нового воєнно-промислового комплексу на сході країни, що потребувало додаткових витрат і неймовірних людських зусиль. За такої ситуації діюча армія не могла не відчути труднощів з постачанням зброї, боєприпасів, амуніції, а тил – продуктів харчування та предметів першої необхідності.
Операції, проведені як військами агресорів, так і радянськими збройними силами на території України, здебільшого мали вирішальний вплив на загальний перебіг подій на німецько-радянському фронті.
Впертий опір Червоної армії в липні—вересні 1941 р. на підступах до Києва порушив план «блискавичної» війни. За визнанням генерала Бутлара, у зв'язку з затримкою під Києвом «німці втратили кілька тижнів для підготовки й проведення наступу на Москву, що, очевидно, немало сприяло його провалу».
Втім, вермахт втратив не тільки час, але й значні сили для вирішального наступу на Москву. Гітлер спокусився перспективою оточити значні сили Червоної армії на київському напрямі і вже 19 липня 1941 р. в директиві № 33 «Дальше ведення війни на Сході» поставив завдання повернути піхотні дивізії 2 ї польової армії та моторизовані з'єднання 2 ї танкової групи на південь для розгрому київського угруповання військ Червоної армії. 12 серпня Гітлер наказує командуванню групи армій «Центр» приділити особливу увагу організації взаємодії флангу його військ з флангом групи армій «Південь», тобто розпочати операції, розраховані на глибокий обхід радянського Південно-Західного фронту. Задля цього вермахт призупинив наступ на московському напрямі; для оточення київського угруповання радянських військ на південь було перекинуто 25 дивізій, тобто майже половину складу групи армій «Центр», що наступала на Москву. Гітлер відхилив пропозицію головнокомандуючого сухопутними військами про розвиток операцій у напрямі на Москву і наказом від 21 серпня підтвердив попереднє рішення – завдати головного удару на південному напрямі. Це рішення фюрера значною мірою врятувало столицю СРСР.
На завершальному етапі Київської битви гітлерівське командування стягнуло сюди 70 дивізій. Усе це сприяло зриву стратегічних планів Берліна закінчити війну проти СРСР до зими.
Отже, оборона Києва істотно і суттєво вплинула на весь хід Другої світової війни. Битва за столицю України хоч і «закінчилася загибеллю київського угруповання радянських військ, але на два з половиною місяці затримала наступ німців на Москву, поклавши край їхнім сподіванням на блискавичну війну», – пише провідний український історик М. Брайчевський. «По суті, – підкреслює вчений, – саме київську оборону слід вважати за поворотний момент у ході війни. Без неї не було б перемоги під Москвою, а без московського контрнаступу не було б Сталінграда».
73-денна оборона Одеси дозволила евакуювати морем 350 тис. чоловік цивільного населення, вивезти понад 200 тис. тонн вантажів з промисловим устаткуванням, цінними матеріалами, бойову техніку, коней, продукцію сільського господарства з кількох областей УРСР. Утримання протягом тривалого часу цієї важливої військово-морської бази сприяло проведенню операцій Чорноморського флоту в північно-західній частині Чорного моря.
Головним підсумком Курської битви, що охопила також і північно-східні райони України, стало завершення корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни, що знаменувало остаточний перехід стратегічної ініціативи до радянських військ. Успішні дії Червоної армії в боях на Лівобережжі, в битві за Дніпро й у ході визволення Правобережжя кардинально змінили загальну картину та співвідношення сил на німецько-радянському фронті. Ліквідація окупаційного нацистського іга, перенесення бойових дій на територію третього рейху та його союзників поставили нацистів на межу воєнно-політичного та економічного краху. Завдяки величезним людським ресурсам України Збройні сили СРСР нарощували особовий склад в останній період війни. Громадяни республіки виконували свій ратний обов'язок не лише на європейському театрі війни, але і в ході розгрому Маньчжурської армії на Далекому Сході.
Про непоступливість і впертість, з якими обидві воюючі сторони протистояли одна одній, свідчать і втрати, яких вони зазнали в боях на території України.
Початкова фаза гітлерівської агресії спричинила великі матеріальні та людські втрати, деморалізацію радянських військ і цивільного населення. Швидке захоплення німцями оборонних рубежів позбавляло ініціативи, плутало і зривало мобілізаційні плани та евакуаційні заходи Ставки Головнокомандування. Внаслідок невдалих рішень щодо управління військами лише під Уманню, Києвом, Мелітополем і Харковом до ворожого полону потрапило близько 900 тис. червоноармійців. В основному це були вишколені солдати й кадрові офіцери, які мали досвід передвоєнної армійської служби. Ці втрати викликали наростаючий призов до діючої армії недостатньо підготовленої молоді та запасного контингенту, що складався з людей старшого віку. Вказана обставина послаблювала боєздатність радянських військ в оборонних боях 1941 – 1942 рр. і спричинила новий виток втрат. У стратегічних та фронтових оборонних і наступальних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона армія зазнала безповоротних і санітарних втрат, що оцінювалися в 2 513 242 чоловіки. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, сумарні безповоротні та санітарні втрати були не меншими. Вони становили 2 313 358 чоловік. У третьому періоді війни у стратегічних та фронтових операціях на території України радянські війська втратили 1 790 060 бійців та офіцерів.
Значними були також втрати німецьких, румунських, італійських з'єднань на українських землях. У ході контрнаступу Червоної армії, розпочатого під стінами Сталінграда, були розбиті 6 а і 4 а танкові армії, 3 я і 4 а румунські, 8 а італійська армії, які втратили загалом 800 тис. чоловік.
Внаслідок блискуче проведеної Корсунь-Шевченківської операції радянські війська оточили й ліквідували 10 дивізій та бригаду противника, 55 тис. солдатів та офіцерів було вбито й поранено, понад 18 тис. взято в полон.
У ході зимової кампанії 1944 р., під час визволення Правобережної України й Криму, повністю знищено 30 дивізій і бригаду, розгромлено 142 дивізії та 5 бригад противника (з них 14 дивізій і 3 бригади було розформовано). Ворог втратив понад 1 млн. у живій силі, 20 тис. гармат і мінометів, 4 200 танків, 4 200 штурмових гармат і 5 000 літаків.
Важливою ареною протистояння військово-морських сил воюючих сторін були чорноморські комунікації. Витіснений з українських і кримських баз Чорноморський флот передислокувався в порти Туапсе, Поті, Батумі, але продовжував діяти майже на всій акваторії Чорного моря.
Південний фланг німців не мав надійної залізничної магістралі для перевезення військових вантажів з гирла Дунаю, а також зі Словаччини, Угорщини й Румунії до прифронтової смуги. За цих умов прибережний морський шлях від Одеси через Севастополь і Керч до Таманського півострова набував для ворога особливого значення. Німецьке командування постійно нарощувало свої сили на Чорному морі, зосередивши тут 4 есмінці, 3 міноносці, допоміжний крейсер, 10 капонірських човнів, 18 торпедних катерів, 12 підводних човнів, близько 130 сторожових катерів і тральщиків, понад 100 самохідних десантних барж і морських паромів типу «Зібель», а також 360 літаків. Радянські військово-морські сили у складі Чорноморського флоту в 1943 р. нараховували лінкор, 4 крейсери, лідер, 7 есмінців, 2 сторожові кораблі, 3 капонірські човни, 31 тральщик, 67 торпедних катерів, 29 підводних човнів та 280 бойових літаків.
Німецький флот завдав відчутних ударів Чорноморському флоту в першій половині війни, зокрема, знищивши кілька транспортів, що курсували між обложеним Севастополем і кавказькими портами. Чорноморці лише в 1943 р. за допомогою підводних човнів, надводних кораблів, авіації потопили 123 ворожі транспорти загальною місткістю 185 тис. тонн і 244 бойові кораблі. Порівняно з 1942 р. втрати противника за цей час зросли в 4 рази. Дії Чорноморського флоту, Азовської та Дунайської військових флотилій відіграли позитивну допоміжну роль при проведенні великомасштабних наступальних операцій сухопутних військ в ході визволення південних областей України, а також країн південно-східної Європи.
Перемога над гітлерівськими загарбниками стала можливою завдяки величезному напруженню сил, масовому героїзму воїнів на фронтах і трудівників тилу. Українські землі звільняли від нацистських окупантів представники 130 національностей і народностей Радянського Союзу. Багато з них були відзначені орденами й медалями. Понад 2600 чоловік за мужність і самовідданість, виявлені в боях за Україну, були удостоєні вищої відзнаки – звання Героя Радянського Союзу (більше 20% всіх, хто отримав це звання під час війни). Героями Радянського Союзу стало близько 4 тис. наших земляків. Сотням військових з'єднань присвоєно почесні найменування на відзнаку їхньої участі у звільненні українських міст: 174 стрілецьким дивізіям, 7 стрілецьким корпусам, 58 стрілецьким полкам, 9 мехкорпусам, 44 танковим бригадам, 14 авіакорпусам, 50 авіадивізіям, 11 військово-десантним дивізіям, 22 винищувальним протитанковим бригадам, 160 винищувальним протитанковим полкам, 20 гаубичним, 12 мотострілецьким, 15 мінометним бригадам, 91 мінометному полку, 4 мінометним і 7 зенітно-артилерійським дивізіям, 31 зенітно-артилерійському полку, 6 кавдивізіям.
У боях на території республіки вдосконалювалась оперативна майстерність вищого командного складу радянських Збройних сил, бойова виучка бійців та офіцерів. У ході боїв на Лівобережжі, битви за Дніпро, визволення Правобережжя і Карпат радянський генералітет збагатив військову науку видатними зразками 
тактики й стратегії ведення бою різними родами військ за найскладніших умов, зокрема у взаємодії на великих ділянках фронту. Безприкладне за масштабами і часом проведення форсування водних перешкод, танкові битви, операції на оточення та ліквідацію великих угруповань ворога, нові прийоми ведення артилерійської підготовки і т.п. стали хрестоматійними й класичними у воєнній історії.
Розвиток подій на радянсько-німецькому фронті, зокрема на його південному крилі, істотно впливав на міжнародну ситуацію. Це знайшло вияв у масових акціях солідарності народів світу з українським народом. Під тиском міжнародної громадськості уряди провідних країн антигітлерівської коаліції змушені були активізувати зусилля по наданню військово-матеріальної допомоги Радянському Союзу, а також більш рішуче діяти на фронтах. Президент США Ф. Рузвельт у дні підготовки до Тегеранської конференції висловив думку про необхідність відкриття другого фронту найближчим часом, оскільки пізніше успіхи Червоної армії зроблять його непотрібним.
Під час двох міжнародних конференцій (19–30 жовтня у Москві зустрілися Міністри закордонних справ СРСР, США і Великої Британії, а 28 листопада – 1 грудня 1943 р. в Тегерані – глави цих держав) обговорювалися найважливіші проблеми, пов'язані з війною та післявоєнним устроєм світу. Серед них було питання про терміни відкриття другого фронту. Для України це мало величезне значення, адже її народ вже тривалий час знемагав під чоботом окупантів, і взаємодія членів антигітлерівської коаліції могла б прискорити ліквідацію ненависного окупаційного режиму.
В більшій чи меншій мірі українські інтереси виявилися дотичними ще до кількох питань порядку денного обох конференцій. Радянські лідери ознайомили своїх союзників з власною позицією щодо кордонів повоєнної Польщі та політичного режиму у відроджуваній Польській державі. Крім того, з ініціативи уряду СРСР у Москві була прийнята Декларація про відповідальність нацистів за скоєні злочини. Для України, яка особливо постраждала від гітлерівських звірств, мала принципове значення та обставина, що цей документ встановлював необхідність покарання військових злочинців судом тих народів, над якими вони здійснювали насильство.
В центрі уваги учасників Кримської конференції (4–11 лютого 1945 р.) також стояло кілька проблем, так чи інакше пов'язаних з Україною. Радянська сторона порушила питання про стягнення з Німеччини репарацій, що мали відшкодувати збитки, заподіяні агресором. У зв'язку з цим представники трьох держав підписали конфіденційний протокол (його було оприлюднено лише в 1947 р.), який зобов'язував Німеччину погодитися на такі витрати.
Внаслідок гострих дискусій учасники зустрічі дійшли згоди у питанні про західні та східні кордони Польщі. Українсько-польське територіальне розмежування мало проходити по лінії Керзона з відхиленням від неї в окремих місцях на 5–8 км на користь поляків. Фактично це було визнанням права України на етнічні західні землі, що в міжвоєнний період входили до складу Польської держави.
Для українського, як і для інших європейських народів, мало життєве значення рішення про скликання 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско конференції з метою створення міжнародної організації безпеки.
Можна без перебільшення говорити, що Україна посіла одне з найважливіших місць на картах воєнних дій Другої світової війни, яка стала для неї Великою Вітчизняною Війною. Трагічне відлуння подвигу завжди лунатиме у серцях нащадків!
